Воскресенье, 19.11.2017, 17:21
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [102]
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Наш опрос
Відвідайте Канівський історичний музей
Всего ответов: 94

Каталог статей

Главная » Статьи » Мои статьи

ХРАНИТЕЛЬ «ЗАПОРОЗЬКОГО МАРШУ»

ХРАНИТЕЛЬ «ЗАПОРОЗЬКОГО МАРШУ»

Цехове братство – відомі кобзарі, лірники, бандуристи – зібралися нещодавно на концерт у Київському будинку вчителя, щоб вшанувати пам’ять одного з найславетніших своїх побратимів Євгена Адамцевича. Це він зберіг і виконував «Запорозький марш», що будить нашу приспану національну гідність і гордість.

А партитуру цього твору, який знає і любить Україна, написав головний диригент Державного оркестру народних інструментів Віктор Гуцал. Йому пощастило чути і бачити Євгена Олександровича: «Було це у 1969 році, в Національній опері, де відбувся концерт відомих кобзарів. Серед них особливо виділявся витонченою грою та експресією співу роменський кобзар Адамцевич. Тоді я вперше почув у його виконання марш, який обробив і написав для майбутнього нашого оркестру. На відміну від інших кобзарів, він грав тільки пучками пальців, збиваючи їх часом до крові. Це надавало певного колориту й своєрідного забарвлення від звучання бандури». Кобзарське мистецтво передається від учителя до учня, і, очевидно, що «Запорозький марш» у виконанні Адамцевича, був у репертуарі його наставників. Заслуга Євгена Олександровича в тому, що він зберіг і доніс його до наших днів. Грав кобзар дуже виразно, енергійно, вкладаючи в цей твір всю свою виразність і емоційність.
Наприкінці 1969 року, я написав партитуру маршу, який уперше прозвучав на сцені Національного театру опери і балету імені Т.Шевченка у 1970 році. Фактично з цього твору виріс, зміцнів і став на дужі крила наш оркестр. Публіка зустрічала «Запорозький марш» бурхливими оплесками. Художній керівник Яків Орлов змушений був кілька разів його повторити. До 1974 року твір звучав у всіх концертах оркестру по кілька разів, а слухачі стоячи вітали музикантів. Одного разу до нас привезли Є. Адамцевича, і ми йому заграли марш. Він був людиною стриманою, такою ж виявилась і його реакція. В чомусь, очевидно, кобзар збентежився, очевидно, він не звик до такого напруженого оркестрового звучання, не бачив ні музикантів, ні інструментів. Для нього це був новий марш, але він сказав нам теплі слова і побажав успіхів. Марш додав заряд енергії, викликав патріотичні почуття. Ось невдовзі ми поїхали на гастролі до Москви і виступали на сцені Большого театру. Тоді в залі були присутні деякі працівники партійного апарату, які відчули підвищену емоційну атмосферу серед слухачів. Коли ми повернулися до Києва, нам заборонили виконувати «Запорозький марш». Пам’ятаю, як приходили до нас люди з певних відомств і скрупульозно вивчали ноти, намагаючись порівняти їх з деякими піснями січових стрільців. «Запорозький марш» перестав звучати по радіо, плівку розмагнітили, і він просто зник з усіх музичних видноколів. Я змушений був залишити роботу диригента в оркестрі і перейти в інший творчий колектив».
Пощастило почути «Запорозький марш» у виконанні самого Євгена Адамцевича й письменникові Івану Дзюбі. «Це було, напевне, року 1958-го. Тоді цей твір був ніби напівлегальним, і сам бандурист-композитор, м’яко кажучи, не мав офіційного визнання, але ім’я його було знане і славне. Видавництво «Дніпро» запросило його для нештатного виступу в колі своїх працівників. Я тоді вперше почув і легендарного бандуриста, і його «Запорозький марш». Це було незрівняне, фантастичне! Ніби нескорений дух народу підносився попри всі наруги й заборони – гідно, красиво й непереможно».
Й очевидно, має рацію поет Борис Олійник, відзначаючи, що «торкаючись струн бандури, геніальний Адамцевич, можливо й не сподівався, що він збудив не лише музику горніх сфер, а й ті глибинні почуття, які мовчки лежали в генетичному коді приспаного національного самовідчуття».
Народився Євген Адамцевич 19 грудня 1903 року в селі Солониця, недалеко від Лубен. Його батько працював на залізниці службовцем, мав сильний співочий голос, і залюбки співав українських пісень. Мати відзначалася поетичністю натури, від неї, мабуть, син успадкував музичні здібності. На другому році життя Євген захворів вітряною віспою і осліп. Однак ріс жвавим, допитливим, завжди ходив на вистави, де грала мати з такими відомими акторами як Затикревич-Карпінська, Шкурат, Твердохліб. Коли хлопцеві минуло 11 років, його віддали до школи незрячих у Києві. Вчився він блискуче, мав феноменальну пам’ять, міг відтворити слово в слово цілі сторінки будь-якого тексту лише після одного прослуховування. Сімейні обставини склалися так, що хлопець повинен був покинути школу і його забрала бабуся до Ромен. Помітивши здібності Євгена до музики, батьки віддали його вчитися на скрипці, пізніше на кларнеті. Якось він почув гру кобзаря Мусія Олексієнка, і це вирішило долю – стати бандуристом. Від свого вчителя Євген переймав різноманітні прийоми гри, та пальці не слухалися. Кобзар сердився, учень нервувався: «Було так розсердиться, накричить, а  то й вижене з хати. Як бракувало мені очей!» – згадував Адамцевич. Невдовзі навчання принесло перші успіхи, він уже починає виступати перед слухачами. У 1927 році кобзар І. Положай організував капелу, і вона почала їздити по Харківщині, Полтавщині, Криворіжжю. В Харкові Адамцевич зустрівся з Євгеном Мовчаном (по вуличному Чавунним), і той високо оцінив Євгена і не раз потім казав: «Як той Адамцевич грає! Наче в нього дві кобзи звучать».
Довгий час Євген Олександрович їздив у гастрольні подорожі з друзями-кобзарями, а потім, коли підросли діти, постійним супутником у його подорожах стала дружина Лідія Дмитрівна. Вона писала вірші, була його першим слухачем, критиком. «Ото, бувало приїдемо в село, – згадував музикант, – а в клубі ввечері людей наб’ється, що й лампи гасли. Коли я виходив на сцену, то мене не відпускали до ранку. Грав по п’ять-шість годин без перерви так, що на пучках набігали мозолі, а нігті збивалися вщент».
Запрошували Є Адамцевича до Києва, Москви, Петербурга, в Мінськ, на Алтай, виступав по всесоюзному радіо. Коли розпочалася Друга світова війна, кобзар ходив по селах співав та грав. За пісню «В неволі» його розшукували поліцаї, але люди попереджували й рятували його. Скільки довелося кобзареві за своє життя зміряти верств, переходячи пішки або їдучи на возі від села до села, в пекучий мороз, не раз і хворому! Йому боліло, що «кругом неправда і неволя, й народ замучений мовчить». Він володів мистецтвом драматичності, трагедійної розповіді, майстерно інтерпретував український гумор, дотримувався суто народних традицій співу та гри на бандурі. Супровід у нього – це один з найважливіших компонентів образів, сцен, ситуацій, а щодо майстерності володіння інструментом вважався чи не найталановитішим серед кобзарів. Мав він колосальний за кількістю творів репертуар. Його виділяли з-поміж себе навіть найприскіпливіші старі кобзарі.
Євген Олександрович знав дуже багато жартівливих і сатиричних пісень, виконанню яких притаманний артистизм, філігранність у відтворенні образів, причому тематика їхня надзвичайно різноманітна: «Невдалий обід», «Як баба самогон гнала», «Про свиню», «Про голову», «Ой п’є вдова, гуляє» тощо. Мова його була жвава, образна, пересипана примовками, дотепами.
Був Адамцевич удатний і до майстрування: кобзу, на якій грав, сконструював таким чином – приробив щоку, збільшив кількість басів, познімав зайві приструнки. Це полегшило виконання пасажів у швидкому темпі, оперування басовими звуками, які в грі Адамцевича в кожному творі дуже рухливі.
Славився кобзар імпровізаторством, та сама пісня за інтонаційним і ритмічним малюнком, фактурою супроводу ніколи не повторювалася: «В Києві я грав так, в Сумах по-другому, вдома ще інакше». Він скептично дивився на заведення в ноти його гри і співу: «Як цілу бурю робиш на бандурі, то хіба можна її завести в якісь ноти?» Дуже любив Євген Олександрович виконувати думу-пісню «Євшан-зілля» на слова Миколи Вороного. Коли кобзар вигукував: «Щоб згадав він стеку рідного привілля», то в цьому місці наче грім зривався зі струн.
Імпровізував він настільки легко й невимушено, що завжди дивував слухачів. Розказували про такий випадок: «Десь у гостинах Євген Олександрович заспівав для дитини «Ходить гарбуз по городу». Його знайомому настільки сподобалась ця пісня, що наступного дня він прийшов записати її. «То я просто бавився з дитиною», – здивувався Адамцевич. Він на ходу творив мелодію, її різні варіації, ніколи не співав пісню однаково, особливо коли знав, яка буде аудиторія – це йому підказувала дружина.
У репертуарі кобзаря були дуже цікаві старовинні історичні пісні «Суд Байди», «Про Морозенка», «Про Палія Семена», «Ой, не пугай, пугаченьку». А найулюбленішим його поетом був Тарас Шевченко. Він виконував його твори: «Думи мої», «Вітер з гаєм розмовляє», «Плавай, плавай лебедоньку», «Ой три шляхи широкії», а також складав власні пісні про поета – «Розмова Шевченка з дубом», «На високій дуже кручі» тощо. Часто Є.Адамцевич бував на могилі Шевченка, і так емоційно, щиро грав, що опісля не міг застебнути ґудзики на піджаку, бо боліли пальці. Канівські місця він дуже любив і просив, щоб у місцевому музеї збереглася його кобза. Нині вона там висить, оздоблена кролевецьким рушником.
Тепер традиції виконавчого стилю Є.Адамцевича продовжує кобзар Тарас Силенко, ведучий вечора, присвяченого Євгену Олександровичу: «На жаль, записів цього славетного музиканта мало, тому важко перейняти тонкощі гри, манеру його виконавського стилю. Пояснюється це тим, що мав він репутацію «неблагонадійного». Тому про людей, які організовували  зйомки та їхали з відеокамерою до Ромен, про те, що він співав і які розмови точилися в його домі, одразу знали в Києві. Кагебісти такі плівки забирали і засвічували, тому записів Адамцевича небагато. Але на Чернігівщині є кобзар Ігор Рачок, він навчався у Євгена Олександровича, чув його спів та гру. Завдяки цьому можна уявити, як, зокрема, характерно грав на басах Адамцевич. Я не чув, щоб хтось із сучасних кобзарів так грав. Перелік творів, які виконував Адамцевич знаємо, і фольклористи зокрема, кажуть, що була в нього й пісня про Голодомор 1933 року, але, на жаль, її знайти не вдалося».
Коли у 1972 році Євген Олександрович помер у Криму, де жив останні роки, не всі кобзарі змогли приїхати і попрощатися з ним. Серед тих, хто провів його в останню путь, був Михайло Башловка. Він заспівав думу «На жалобний погреб Адамцевича». А нетлінним пам’ятником йому став знаменитий «Запорозький марш» під звуки якого проголошено суверенітет України.
Ольга МЕЛЬНИК


Категория: Мои статьи | Добавил: kaniv-museum (21.01.2008)
Просмотров: 1484 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: