Вторник, 26.09.2017, 12:00
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [102]
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Наш опрос
Відвідайте Канівський історичний музей
Всего ответов: 94

Каталог статей

Главная » Статьи » Мои статьи

Музей народних ремесел та побуту Слобожанщини

Музей народних ремесел та побуту Слобожанщини

На початку 2005 – 2006 навчального року Косівщинська дитяча школа мистецтв святкувала свій 15-річний ювілей. До цієї дати урочисто було відкрито Музей народних ремесел та побуту Слобожанщини. Звідки ж він взявся в простій сільській школі?

Про це гарно сказала на зустрічі з ветеранами школи мистецтв колишня завуч Раїса Веніаміновна Язикова:

- Я дуже рада що музей створено! І що він вийшов такий чудовий. Я пам’ятаю, як з’явився в нашому колективі Олександр Іванович. З перших днів тільки і чути було – нам потрібен музей. Писав про це в річних звітах, багато разів піднімав це питання на педрадах. Тепер я бачу втілену його мрію і по новому дивлюсь на речі, які раніше проходили поза моєю увагою. Особливо коли чуєш його розповідь про експонати музею.

У вересні 1994 року до школи прийшов новий учитель – Олександр Кисельов, викладати хлопчакам художню обробку дерева. Сам змалечку займався різьбленням, створив свій вид різьби, багато разів приймав участь в міських, обласних і різних всеукраїнських виставках, є членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

З перших уроків стало зрозуміло – не можна навчити дітей, не маючи що їм показати. Але показати не замальовки і креслення (хоча вони теж необхідні і допомагають на уроках), а зразки – дерев’яні вироби, які раніше були так поширені в повсякденному побуті. І дуже важливо, щоб були вони місцеві, виконані тутешніми майстрами. Тоді традиції не зникнуть, не перервуться, а відродяться в нових роботах нових майстрів.

В вільний час Кисельов відвідував музеї, багато спілкувався з мистецтвознавцями і народними майстрами. Намалював таблиці з поширеними в наших краях орнаментами і формами виробів. А самі зразки складати не було де – клас художньої обробки дерева не мав свого приміщення (як не має і по сьогоднішній день).

Зв'язок поколінь – це довжелезна черга з народних майстрів. Вона починається в сивій давнині, коли людина щось вперше зробила для себе. Щось їй потрібне для життя, а потім подивилась на зроблене і зробила його ще трішечки гарнішим. Таким, щоб милувало око. А хтось зробив те, а інший зробив се. Народжувались Майстри! Вчились, творили, вчили. І ставали в чергу. Скільки їх! Кожен тримає в руках свій здобуток і наробок, свій талант і тільки свій секрет. Вони чекають на нового Майстра, бо не можуть рушити далі, в майбутнє. І в цю чергу він мусить стати попереду, щоб вести їх. А не буде його і вони не дійдуть, залишаться в безпам’ятстві. А їхні роботи – диво з їх золотих рук – ми (що живимо сьогодні і ті, що прийдуть за нами) ніколи не побачимо!

Треба було створити музей.

Бо показати було що. Кисельов багато років збирає зразки народного мистецтва, захоплено вивчає різноманітні народні ремесла: вміє вишивати, пише писанки, може зліпити свистульку-коника, або горщика – бо сидів за гончарним кругом в селі Межиріч (Лебединського району Сумської обл.). І тепер зачаровано розповідає про зустріч з народним майстром Самійлом Семенченком. Дід Самійло все життя прокрутив свій гончарний круг, довге цікаве життя. Круг його і рятував, і годував, і кружляв по світу. Скільки виробів пішло в світ з його умілих рук. Тепло і радість дарували вони людям.

А скільки майстрів пішло в небуття, залишивши людям частку свого життя в своїх роботах. Доки є на цьому світі хоч один виріб – майстер живий. Так повинно бути!

Кожного разу, тримаючи в руках вишиванку, дерев’яну ложку, уламок пічної кахлі – Кисельов питає себе: хто зробив вас, хто пустив в далеку путь до нащадків? І зринають з пам’яті рядки Василя Симоненко:

Люті кати поглумились над нами,

Скільки лягло нас у чорні гроби,

Та перемога – дивіться! – за нами:

Смерть - не кінець боротьби.

За рідким винятком, ми не знаємо хто зробив ці речі, але вони довго служили своїм господарям: годували їх, зігрівали їх, були з людиною в хвилини весілля і смутку. Як без них ми відчуємо дух минулого, зрозуміємо повсякденне, таке просте і таке складне життя наших батьків і дідів? В їхніх оселях не було зайвих речей!

Та тільки в вересні 1999 року, коли намітилось святкування 10-річчя школи, під музей найшли невеличку кімнату. Дві напіврозламані шафи, безліч цвяхів у стінах та палке бажання створили першу експозицію. Її основою стали речі з домашньої колекції, бо чого тільки в ній не було зібрано за довгі роки! Кожен день Кисельов ішов до школи з повною торбою. Звернувся за допомогою до колег і учнів. Шукали по горищам у дідусів і бабусь, не минали сусідських сараїв, не цурались і смітників. несли до школи все, що дали рідні і сусіди, що трапилось під руку, а вже тут відбирали що підійде для музею, а що ні.

Кімната наповнилась вщент, а все чогось не вистачало…

Гутне і формоване скло. Різна побутова кераміка. Ікони, обшарпані часом і зневажені людьми. Косівщинська саморобна балалайка. Манір – вирізана з дерева форма для вибійки і поруч старий ведмедик – по ньому відразу видно, що був улюбленою іграшкою, бо дуже потертий. Частинки старих печей – шматочки рельєфних кахлів XVII століття. З орнаментами-оберегами: хвильки, спіралі, трикутники, Дерево життя. Для бідніших – проста кераміка, для багатших – „муравлена”. На мальованих кахлях кінця XVIII століття - примостилась скринька з ХХ. Біля шафи не ступа Баби Яги, а дуже старий вулик, видовбаний з цілого шматка стовбура липи. А з нього „букетом” стирчать різного розміру рогачі, два ціпи і січкарка – нема місця! А треба ще й екскурсії проводити – і для своїх учнів і для учнів з обласного центру. Треба і розказати, і показати, і щоб ще змогли в такій тісняві щось побачити і зрозуміти. А бажаючі були вже не тільки з Косівщини, навколишніх сел, Сум, але й з других місць області. А одного дня завітало до музею подружжя з далекої канадської Монетоби.

Відвідувачі часто питають – яка річ найстаріша? Деякі речі важко датувати. Раз створивши зручну річ , її берегли і вдало повторювали майстри з покоління в покоління, майже не змінюючи форму. Всі культури, що колись прожили свій час на території України сформували нас і наші смаки, традиції і сподобання. Інколи їх сліди можна побачити (якщо є бажання) просто під ногами, як це глиняне пряслице, що викопав Кисельов замість картоплі на городі своєї тещі в с. Грунь Лебединського району. Йому 1600 – 1800 років. Потурбував археологів і на карті України з’явилось ще одне поселення Черняхівської культури.

Гутний виріб – старовинна скляна мухоловка. Дуже засмальцьована, репнута ковганка – майстер, що зробив її, помер в далекому 1856 році. Частинка коров’ячого рогу, з слідами обробки – з її допомогою начиняли домашні ковбаси. Миска, розмальована дивним орнаментом – в кого б спитати – від якого лиха ці обереги. Пара ложок, зроблених відомим майстром з Н. Сироватки Михайлом Яценко – звичайна і рибальська для юшки. Обидві зручно крутяться в руці – шукають поживи. Човник від ткацького верстата – скількох ти одягнув за свій вік? І форма для випічки пасок – хто тепер повірить, до якого свята пеклися і що символізували паски в далекі дохристиянські часи? А хто дізнається – розсміється чи почне злякано хреститись?

Дзвеніла кузня на селі – все, що потрібно селянинові в повсякденні, творили руки коваля. Цвяхи для будівництва, пута і підкови для коней, підківки на чобітки для людей, ключі і защіпки всіх видів, коловороти і сапачки, грати на вікна і ... Скільки їм років? Ось, ножиці. Точнісінько такі можна сьогодні бачити в Сумському краєзнавчому музеї, в вітрині присвяченій літописному місту Вир.

А над всім цим мирно пасуться кози на картині невідомого художника: знайомий сільський пейзаж - чи мрячить дощик чи набіг туманець, дорога стелиться до твоїх ніг, запрошуючи в мандри. Цокотить на стіні годинник відомої в царській Росії фірми і сам цар Олександр ІІ, визволитель селян з кріпацтва, дивиться на відвідувачів. При радянській владі на годинник зробили футляр-шпаківню – щоб царська парсуна не мозолила очі – подалі від гріха.

До 15-річного ювілею нам на допомогу прийшла загальноосвітня школа, в стінах якої ми працюємо. Виділили просторнішу кімнату і ми зробили нову експозицію. Тепер музей трішки нагадує сільську хату – стоїть чепурненька піч, за нею справжнє дерев’яне ліжко, скриня, мисник, диван-лава. І, головне, підлогу застелили строкатими самотканими доріжками. А біля дверей скручена із дрантя спіраль - килимок. Тепер і ті, що їх роблять, не знають значення цих килимків. А колись це був один із найголовніших оберегів житла – Змій-охоронець. Як відгомін давнього культу залишилось між людей повір’я – якщо на подвір’ї живе вуж, ця хата ніколи не стане пусткою. Тільки берегти вужа треба, а він збереже твою оселю…

Відкривали музей:
начальник обласного управління культури В. Деркач,
начальник відділу культури Сумського району Я. Цибульський,
стрічку перерізав директор обласного краєзнавчого музею В. Терентьєв.
На згадку про цю подію Владислав Терентьєв подарував нововідкритому музею книгу-довідник „Хто є хто” і вручив її Олександру Кисельову.

І знову екскурсії: учні, студенти, вчителі... Приймаємо всіх!
Управа громадської організації „Сумщина-Світ”


Категория: Мои статьи | Добавил: kaniv-museum (15.01.2008)
Просмотров: 2409 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 1
1  
Hats off to whveoer wrote this up and posted it.

Имя *:
Email *:
Код *: