Пятница, 28.07.2017, 09:54
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [102]
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Наш опрос
Відвідайте Канівський історичний музей
Всего ответов: 94

Каталог статей

Главная » Статьи » Мои статьи

Музей «Кобзаря»
Музей «Кобзаря»

    В історичному центрі Черкас на розі вулиць Хрещатик і Байди-Вишневецького зберігся один із небагатьох у місті старий будинок. Ця триповерхова споруда з елементами неокласичного стилю і модерну стала ще красивішою і ошатнішою після останньої (2003 р ) реставрації. Тут розташовано унікальний заклад — музей однієї книги, “Кобзаря”      Т. Г.Шевченка, — відкритий  у травні 1989 р.

У XIX столітті будинок належав знатній черкаській родині — купцям Цибульським у яких 1859 р. жив Тарас Григорович. Про це свідчить меморіальна дошка. ЇЇ автор — київський скульптор А.В.Кущ. Він же створив і вісім сюжетних композицій за творами Т. Г. Шевченка, що прикрашають вхід до музею.

    Авторами експозиції стали лауреати Державної премії України ім. Тараса Шевченка черкаські архітектори С.М. Фурсенко та М.Я. Собчук разом з науковими співробітниками. В основу лягли збірки шевченкіани колекціонерів Є .Артеменка із Харкова, С .Арбузова із Сум, а також видання, зібрані у всіх колишніх союзних республіках та букіністичних магазинах України.

Фонди музею постійно поповнюються новими експонатами, серед яких останнім часом переважають подарунки: закордонна шевченкіана, рідкісні видання “Кобзарів”, колекція шевченківських поштових листівок.

    Щороку з експозицією знайомиться кілька тисяч відвідувачів з усіх куточків світу.

Експозицію музею, яка розміщена у трьох залах, умовно можна поділити на кілька підрозділів: прижиттєві та посмертні видання творів Т. Шевченка, радянська та сучасна шевченкіана, переклади мовами народів світу і перебування Тараса Григоровича в Черкасах.

У залі прижиттєвих видань на чільному місці унікальна книга — “Кобзар” 1840 р., надрукований у Петербурзі невеликим накладом. До збірки увійшло вісім творів, кожному з яких присвячена окрема вітрина: “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”. Поезія “Думи мої, думи мої” написана для цієї збірки спеціально і стала не тільки заспівом до “Кобзаря”, а й епіграфом до всієї творчості Т.Г. Шевченка.

    Це раритетне видання є окрасою і гордістю музею. Книга настільки рідкісна, що навіть сам автор, повернувшись із заслання, не мав жодного примірника і не лише через малий тираж, а й тому, що була вона під арештом, як і сам Шевченко, тож повсюдно вилучалася і знищувалася. На сьогодні у світі відомо лише кілька примірників   цього  “Кобзаря”. Поруч з ним особливої уваги заслуговує альманах “Ластовка”, виданий у Петербурзі 1841 р. Євгеном Гребінкою. Книжечка справді стала ластівкою нової української літератури, бо оприлюднила ще не друковані твори І. Котляревського, В. Забіли, 0. Афанасьєва-Чужбинського, П.Писаревського. З Шевченкових поезій до збірки увійшли: балада “Причинна”, вірші “Вітре буйний, вітре буйний”, “Тече вода в синє море...” і “На вічну пам’ять Котляревському”. Разом з Є.Гребінкою редагував “Ластовку” Т.Шевченко, виявивши і в цій справі непересічний талант. Ряд прижиттєвих шевченківських видань продовжують альманах “Молодик” (1844 р.), “Кобзар” (1860 р.), “Альманах “Хата” (1860 р.), “Букварь южнорусский” (1861 р.) та журнал “Основа” (1861—1862 рр.).

    Літературна спадщина, залишена нам Тарасом Шевченком, — безцінний скарб української культури, а надто у плані становлення української літературної мови, витоки якої сягають віків. І як підтвердження цього — одна з найдавніших пам’яток нашої мови — рукописний список Пересопницького Євангелія 1571 р., яке є коштовною перлиною в колекції музею “Кобзаря”.

Книгу досліджував настоятель Володимирського, що на Волині, Миколаєво-Успенського собору протоієрей С. Косович. На одній з її сторінок 15 листопада 1856 р. він записав, що рукопис є дослівним переписом Пересопницького Євангелія, створеного у монастирі с. Пересопниця в 1556 — 1561 рр.

    То був перший із відомих дотепер перекладів євангельського тексту з церковнослов’янської на українську мову, близьку до тогочасної народної. І, як засвідчив І.Франко, “...найстарший переклад... являється з свого погляду взірцем, якого не досягли пізніші перекладачі”. Шевченко ж, знайомлячись із пам’яткою під час роботи у Київській археографічній комісії у Переяславі, де тоді знаходилося Євангеліє (подарунок Івана Мазепи), зазначив, що воно написане “на пергаменті витонченими слов’янськими літерами — чорнилом і циноброю, з прекрасними різнокольоровими малюнками по золоту”, і що написане воно “малоросійським наріччям” й оздоблене “вишукано і розкішно”. Такі слова повною мірою стосуються і Євангелія, що зберігається у музеї “Кобзаря”, — витончене письмо і прекрасні малюнки.

Пересопницьке Євангеліє є вершинним досягненням вітчизняної і світової культури, унікальною пам’яткою історії. Тому не випадково на ньому присягали на вірність Україні два перші її Президенти.

    Майже одночасно з творами, що увійшли до першого “Кобзаря”, була написана Т.Шевченком поема “Гайдамаки”, хоча світ вона побачила пізніше, у 1841 р.

    Не маючи видавця, Шевченко узяв весь тягар видавничих клопотів на себе. Оскільки власних грошей не було, він вдався до передплати. Спочатку були продані передплатні квитки вартістю 5 руб., а потім за виручені гроші почали друкувати книгу. Друкарня швидко впоралася із роботою (за тиждень), але у Шевченка не вистачило коштів викупити наклад. Тоді Тарас Григорович вирішує продати право на видання своїх творів книгопродавцю Лисенкову. Про це свідчить документ, підписаний Шевченком, Лисенковим та свідком Семененко-Крамаровським.

Поему “Гайдамаки” автор присвятив  конференц-секретарю Петербурзької академії мистецтв В.І. Григоровичу, який брав активну участь у викупі Шевченка з кріпацтва. У передмові Шевченко дає гнівну відповідь ворогам української мови й літератури — критикам, які вважали його мову або штучною, або такою, що не існує взагалі.

    Своїм зверненням Шевченко викликав не просто критику, а злість відомого ворога української літератури В.Бєлінського.

Тема повстання Коліївщини 1768 р. і всього гайдамацького руху взагалі була дуже близькою Т.Шевченку і вабила його ще з дитинства. Коли він почав “леліяти своїх жадних крові гайдамаків” — невідомо. А в передмові зазначив: “Про те, що діялось на Україні 1768 р., розказую так, як чув од старих людей: надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого”.

В основу поеми лягли реальні події, на що вказує сам Шевченко. Зокрема, історія мліївського титаря, яку оспівав Гервасій Лінцевський у своїй пісні. Його, людину дуже освічену і відому в церковних і політичних колах, російська влада звинуватила у розпалюванні ворожнечі на Правобережній Україні та підбурюванні до повстання, що й призвело до Коліївщини.

    І хоча літератури про добу Коліївщини було справді мало, але Шевченко знав про неї з усної традиції, бо був нащадком учасника тих кривавих подій і багато чув не тільки від свого столітнього діда, а й з народних переказів.

А в польській поезії ці сюжети розроблялися не раз, тож і вони були відомі Шевченкові.

Поема “Гайдамаки” є найбільшим і одним із найсильніших творів Т.Шевченка.

    “Коштом Платона Симиренка” — цей загадковий напис зроблено на “Кобзарі” Т.Шевченка 1860 р, виданому у Санкт-Петербурзі. За ним прихована цікава історія дружніх взаємин між славетним поетом та одним із засновників відомого роду Симиренків, котрі стали гордістю України, зробивши великий внесок у розвиток економіки, науки, культури і розділивши з Батьківщиною її трагічну долю.

Влітку 1859 р. Т.Шевченку довелося побувати у Млієві, де його тепло прийняли у родині Симиренків. При нагоді зайшла мова про відсутність у продажу “Кобзарів”, на що Шевченко відповів: “...издатели-кацапы скупятся,а я сам для зтого не имею средств...” Тоді-то Платон Федорович і запропонував гроші на видання книги.

    Видавався “Кобзар” Т.Шевченка у друкарні П.Куліша і вийшов 23 січня 1860 р. накладом 6050 примірників.

За двадцять років, які минули з часу виходу “Кобзаря” 1840 р., в житті й творчості Шевченка сталися істотні зміни. Від елегій у дусі народної пісні-романсу, іменованих “думками”, й соціально-побутових та історико-героїчних поем Шевченко пройшов стрімкий висхідний шлях до поезії глибокого суспільно-політичного змісту. Його здобутки вивели нову українську літературу на світову арену. Але в новому виданні “Кобзаря” побачили світ лише вірші, які раніше були надруковані, тобто пройшли через цензуру. Та серед готових “Кобзарів” були цензурні і безцензурні екземпляри. Данило Каменецький — своя людина у друкарні Куліша — окремо заготовив на аркушах вилучені цензурою рядки і в деякі примірники вони були вклеєні, про що є свідчення очевидців.

    Без згоди П.Симиренка на титулі “Кобзаря” був зроблений напис: “Коштом Платона Симиренка”, у результаті чого стосунки Шевченка і Симиренка були зіпсовані. Як і було домовлено, борг Шевченко віддав екземплярами “Кобзаря” (735 книг) через фірму, але відповіді на свої листи не одержав.

    Занепокоєний мовчанкою Платона Федоровича, поет звернувся за роз’ясненням до Варфоломія Шевченка. Той передав слова Симиренка: “Покровительства його талант не потребує: я дав гроші і одбираю книжками. Я хотів, щоб це діло було між нами; хіба треба всім знать, кому я гроші дам? Чому він мене не спитався? Не по-нашому зробив, не по-нашому.”

Одним із найбільших меценатів української культури кінця XIX — початку XX ст. був рідний брат Платона — Василь Федорович Симиренко. На його кошти було видано кілька “Кобзарів” Т.Шевченка, праці О.Кістяківського, П.Чубинського, М.Драгоманова, М. Коцюбинського та ін.

Істотна допомога рідній культурі не була свідченням надприбутків Василя Федоровича. Він розпочав свою справу з нуля після краху фірми “Брати Яхненки і Симиренко” у 1880 р.

    До “Кобзаря” безпосередньо причетний інший наш земляк  із с. Колодисте, що на Тальнівщині, Василь Доманицький, котрого було запрошено редактором. Свою спроможність виконати поставлене завдання він довів попередніми науковими пошуками, серед яких “Критичний розслід над текстом “Кобзаря”, який на довгі роки залишався дороговказом для шевченкознавців. А спонукало його до праці над творчістю Шевченка те, що закінчувався 50-річний термін авторського права на спадщину Тараса Шевченка, а ще не було надруковано вивірених текстів “Кобзаря”.

    Доманицькому вдалося розшукати багато нових творів Т.Шевченка, досі не знаних, у тому числі й ті, що знаходилися в архівах департаменту поліції. На основі цього під редакцією Доманицького було видано перший позацензурний “Кобзар” 1907 р., 10-тисячний наклад якого розійшовся досить швидко.

    1908 р., дещо відредагований, він випущений 25-тисячним тиражем. Книга блискавично розповсюджувалася, але, виявлена жандармами, була  арештована, як і пізніші видання в редакції нашого земляка, друковані В.Яковенком.

    Задовго до шевченківських ювілеїв — 50-річчя від дня смерті (1911 р.) та 100-річчя від дня народження (1914 р.) почалося ганебне цькування поета, а далі й усього українського, російською пресою. Посипалися доноси, звинувачення у сепаратизмі, мазепинстві; почалися заборони, кари, конфіскації. Переслідування набрало небачених розмірів, жорстоких витончених методів і форм.

У зв’язку з тим, що в Україні заборонялося вшанування Шевченка, святкування ювілеїв вихлюпнулося за  її  межі й поширилося в  Росії, у місцях проживання українців (Воронежчина, Курщина, Москва, Петербург).

    У процесі підготовки до святкувань було випущено багато літератури про поета, у тому числі й “Кобзар” в редакції В.Доманицького (1907 р., 1908 р.), в 1910 р. — однотомник та в 1911 р. — двотомник творів, який видав у Петербурзі В.Яковенко. Але книги зазнали репресивних заходів, що почалися із судового процесу над видавцями “Кобзаря” 1908 р., закінчилися вилученням 104 сторінок у другому і третьому виданнях. Із уже надрукованих Яковенком “Кобзарів” було врятовано невелику кількість примірників, а з решти довелося вирізати більше шести аркушів заборонених рядків, у тому числі й таких, що раніше друкувалися.

    В.Доманицький виконав величезну роботу з дослідження спадщини Т.Шевченка, яку продовжили в Галичині І.Франко і Б.Лепкий.

Будучи істориком літератури, літературознавцем, Лепкий приділив багато уваги вивченню творчості Тараса Шевченка. Аналізуючи видання, що з’явилися у ювілейні 1911—1914 рр., вчений розумів, що вони не могли задовольнити читацької публіки, а тим більше шевченкознавців. Тому він вирішив видати всі твори, все, що написав Шевченко, і подати варіанти текстів поезій, повістей і драм та основні пояснення.

Перебуваючи в еміграції у Німеччині, Лепкий розпочав роботу над повним виданням творів Т.Шевченка, хоча не мав доступу до наукових інституцій, а послуговувався лише доступними працями інших шевченкознавців та їхніми бібліотеками.

    Виходило повне видання творів Т.Шевченка в п’яти томах протягом 1919 — 1920 рр. в “Українській накладні” Якова Оренштайна. Це було не просто видання творів великого наддніпрянця, а вдумлива, клопітка робота з розшуку автентичних текстів та включення їх до зібрання творів. Б.Лепкий виконав об’єм роботи наукової установи, підготувавши повне видання творів Т.Шевченка.

    Дослідник не ставив своїм завданням дати нову концепцію Шевченкового світогляду або наново за рукописами текст. Він використав наслідки багаторічної праці великого трудівника В.Доманицького над рукописами Шевченка, але не уник включення творів, що Шевченкові не належали. Зрозуміло, що з урахуванням досягнень сьогоднішніх студій шевченкознавства у першому повному виданні Шевченкових творів у редакції Б.Лепкого знайдеться чимало пропущених ним матеріалів про життя і творчість поета, не цілком наукових, деколи популярних пояснень. Але треба зважати на те, в яких умовах довелося Б.Лепкому працювати. А на той час це була серйозна спроба дати зведення біографічних, текстологічних розшуків попередніх дослідників, прокладаючи цим самим шлях для майбутніх студій Шевченкової спадщини.

Саме цим керувалися і видавці народного “Кобзаря” з поясненнями і приміткми доктора В. Сімовича 1921 р.

    Рішення про нього було прийняте на засіданні культурно-просвітницької комісії Трудового Конгресу України 10 березня 1919 р. в Проскурові (тепер Хмельницький). Там було ухвалено здійснити популярне видання поезій Шевченка і надіслати його до всіх народних шкіл, бібліотек, читалень.

    З приходом до влади більшовиків почалися спроби видати спадщину Тараса Шевченка. Перша спроба  академічного зібрання у 8-10 томах завершилася випуском З і 4 томів, що вийшли за редакцією С.Єфремова і тривалий час зберігалися у спецфондах, тобто були під забороною. Над підготовкою цих томів, а саме епістолярної спадщини та “Журналу” Т.Шевченка, крім Єфремова працювали ще й М.Новицький, Д.Ревуцький, П.Филипович. Але сталінські репресії та ув’язнення “шевченкознавців-націоналістів” перешкодили закінченню такого довершеного видання.

    Починаючи з ювілейної дати — 1934 р., за редакцією вчених-комуністів  В.Затонського, А.Хвилі та Е. Шабліовського знову планувалося академічне видання творів Т.Шевченка у 14 томах. Та вдруге, через сталінські репресії згаданих вище редакторів, які недавно допомагали розправлятися зі своїми попередниками — найавторитетнішими шевченкознавцями, їхнє видання залишилося незавершеним (вийшли лише 2 перші томи).

    30-ті роки в Україні — чорна смуга у виданні творів Т.Шевченка. 1933 р. був конфіскований увесь тираж 3-томного видання за редакцією О.Дорошкевича через його арешт і заслання. І  якщо 1932 р. “Кобзар” друкувався накладом 100000 примірників, то 1937 р. — 6500, і переважно для школярів.

    У той же час шевченкознавці львівської школи досягли неперевершених досі успіхів у дослідженні й коментуванні творів Т.Шевченка.

Вершиною шевченкознавства XX ст. слід вважати “Повне видання творів Шевченка” у 16-ти томах, яке здійснив у Варшаві — Львові 1934—1938 рр. колишній київський вчений Павло Зайцев, а перевидав 1959 — 1961 рр. у Чикаго М.Денисюк. П.Зайцев згуртував навколо себе велику групу авторитетних дослідників різних галузей — літературознавців, істориків, фольклористів, мистецтвознавців, бібліографів, — залучив зарубіжних вчених, письменників. Серед них імена Д.Антоновича, Л.Білецького, І. Брика, Д.Дорошенка, М.Кордуби, Б.Лепкого, О.Лотоцького, Є.Маланюка та інших, яких радянське літературознавство відгородило від українського читача глухою стіною спецфондів, чіпляючи їм всілякі ярлики. Через брак оригіналів поезій Шевченка, його прози, епістолярної і малярської спадщини,  видання із оголошених 16 вилилось в 14 томів. Наклад першого тому, в якому була надрукована біографія Т.Шевченка, знищено в друкарні радянськими військами, які у 1939 р. увійшли до Львова, а повторно цей том випущено як окреме видання 1955 р. в Мюнхені.

    Інакша справа з ілюструванням творів Т.Шевченка. До когорти художників по-шевченківської доби П.Мартиновича, О.Сластіона,К. Трутовського, І. Їжакевича  долучилися молоді талановиті митці А.Середа, 0. Судомора та “бойчукісти” В.Седляр й І Падалка. Нова генерація художників, особливо так звані “бойчукісти”, були знищені системою, не реалізувавши повною мірою свій талант. Наш земляк із с. Жорнокльови Драбівського району І.Падалка, автор художнього оформлення “Кобзаря” 1928 р., виданого “Книгоспілкою”, через чверть години після арешту був розстріляний.

    Подібне до варшавського, видання творів Шевченка за редакцією Леоніда Білецького — представника київської філологічної школи Володимира Перетца, надруковане 1952—1954 рр. в Канаді. Заключний том із чотирьох вийшов як посмертне видання, але підготовлений на останньому подиху життя, став надгробним пам’ятником йому, нашому землякові із с. Литвинівка Жашківського району. Доцент Кам’янецького університету в УНР, а згодом професор Українського університету у Львові та Празі, самими обставинами життя змушений був жити в еміграції — спочатку в Європі, а згодом у Канаді.

    Видання творів Шевченка за редакцією Л.Білецького об’єднало в собі всі наукові праці професора на цю тему, що становить найбільшу вартість, бо побудовані вони на спеціальних дослідженнях вченого. Тут же подано біографію та неупереджені коментарі до творів. Враховуючи, що видання здійснювалось в еміграції, Білецький вказав читачам правильно наголошені слова, розставивши наголоси. Такі принципи роботи над текстами притаманні академічним виданням, а в даному випадку це виконала одна людина, не маючи достатнього матеріалу для наведення варіантів поезій Т.Шевченка.

Справжній інтерес викликають листівки, придбані музеєм за кошти благодійників.

    Значну частину експозиції музею присвячено перекладам творів Шевченка мовами народів світу. Сьогодні відомі переклади більш ніж 140  іноземними мовами. І цей процес продовжується, бо все більше і більше людей бажають долучитися до самобутньої і глибинної поезії Тараса Шевченка.

    Перші переклади були здійснені російською мовою і відносяться до 1856 р. У 1860 р. М.Гербель видав за своєю редакцією “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”, у якому зібрав перекладиО.Плещеєва,М.Михайлова,  М.Курочкіна, М.Герга, В. Крестовського,Л.Мея, а також умістив 11 своїх. Примірник книги з написом “Тарасу Григоровичу Шевченкові від шанувальника його таланту й перекладача та видавця його творів Миколи Гербеля”  подарував автору. Збірник з різними доповненнями перевидавався ще тричі — в 1869,1876, 1905 роках.

    Переклади польською мовою з’явилися теж ще за життя Шевченка у часописах 1860 р. і належали Леонарду Совінському, поету-романтику, сину шляхтича та кріпачки-українки. А 1861 р.він надрукував у Вільно розвідку про Шевченка разом із перекладом поеми “Гайдамаки”.

Зацікавлення Шевченком у слов’янських країнах зросло особливо після смерті поета. Незабаром з’явилися німецькі (1870 р.), англійські (1886 р.), французькі (1876 р.) переклади.

    На англомовного читача працювало понад 80 перекладачів Шевченкового слова — не лише фахівців, а й просто словесників, журналістів, з різним світоглядом і обдаруванням. Але найкращими вважаються переклади англійської письменниці Е.Войнич, що зберегли свою цінність донині, хоча зроблені далекого 1911 р.

    Музей пишається тим, що має у своїй книгозбірні велику кількість перекладних видань творів поета. Деякі з них доволі рідкісні: якутські, японські, китайські, тамільські, удмуртські. За часи незалежності України вийшло друком три збірки кримсько-татарською мовою і одна — циганською.

    Фонди музею активно поповнюються, і це свідчить про те, що інтерес до поезії письменника не згасає.

Відрадно те, що пізнання Шевченка іноземцями розвивається за двома напрямками: переклад його поезій та дослідження творчості поета. Неабияких успіхів досягнув у розумінні постаті Тараса Шевченка, як яскравого представника свого народу, литовський художник Я.Струпуліс, створивши цілу серію керамічних плакеток, які прикрашають експозицію музею.

    Перебуванню Т.Шевченка в Черкасах присвячено окремий зал музею За яких обставин і коли довелося поету побувати в нашому місті?

Під час останнього приїзду в Україну Шевченко хотів купити невелику ділянку землі між Каневом та Пекарями біля Дніпра, побудувати хату і оселитися тут назавжди. Але за доносом він був арештований і привезений під вартою через Мошни в Черкаси, де пробув чотири дні, з 18 по 22 липня 1859 р., чекаючи вирішення своєї долі. Поет пізніше згадував. “... 18 липня я був доставлений у місто Черкаси, де кілька днів просив пана справника, щоб він відпустив мене під слово честі у Київ, але він відмовив мені у моєму проханні”.

Т.Шевченко повинен був сидіти у вологому і холодному підвалі при поліцейській управі і саме в цей скрутний момент поету на допомогу прийшла родина купців Цибульських. Вони були заможними освіченими людьми, тримали свій магазин (торгували винами та іншими “заморськими” товарами) і славилися не тільки в  Черкасах, а й по всій окрузі. Саме Цибульські постачали вина графам Бобринським, князям Лопухіним та в маєток Воронцова у Мошнах.

    Господиня будинку — Марія Тимофіївна — походила із роду полтавських священиків Андріївських. Вона успішно закінчила пансіон благородних дівчат прекрасно володіла кількома мовами, захоплювалася музикою, любила грати в  шахи.

Сини Цибульських — Андрій та Юхим — одержали хорошу освіту: перший в Одеському комерційному інституті, а другий закінчив  університет у Петербурзі. Торговельними справами більше займався Андрій, а Юхим був соборним титарем. Він став ініціатором того, щоб підкупити справника Табачникова і полегшити долю Шевченка. Юхим пішов до поліцейської управи, заплатив 500 карбованців хабаря, та ще й віддав золотого годинника для того, щоб Тарас Григорович мешкав у будинку Цибульських. Справу було залагоджено: поет оселився у кімнаті Юхима.

    Живучи в Черкасах, Шевченко повинен був щодня ходити в поліцейську управу до справника Табачникова “відмічатися” і терпіти знущання та приниження.

За чотири нелегкі для поета дні, проведені у Черкасах, він написав два вірші “Сестрі” і “Колись дурною головою...” та зробив малюнок “В Черкасах”.

    Кімнату, де жив поет, нащадки Цибульських зберігали у такому вигляді, якою вона була за часів Шевченка, аж до початку XX ст. Щонеділі сюди могли приходити всі бажаючі, аби подивитися, де мешкав Тарас Григорович, почитати його твори, поспілкуватися, вшанувати пам’ять поета. Кожного року, аж до жовтневого перевороту, нащадки Цибульських справляли поминки по Шевченку.

    Традиції вшанування Шевченка в Черкасах продовжилися відкриттям музею “Кобзаря” в будинку, де він колись бував. Експозиція кімнати із меморіальними меблями та музейними реліквіями шевченківської доби, серед яких і портрети Цибульських та людей, що ділили з поетом невеселі дні арешту, покликана донести до нащадків святість, з якою сприймався образ поета його сучасниками і наступними поколіннями.

У 1934р. видано збірник поетичних творів Шевченка з примітками і коментарями редакторів А.Хвилі та Є.Шабліовського до кожного твору. Ці коментарі більше ніколи не повторювалися, а саму книгу було заборонено і вилучено з усіх бібліотек. Над редакторами вчинено судилище: А. Хвиля був розстріляний, а Є.Шабліовський засланий і повернувся додому лише в кінці 1950-х років.

    1936—1938 — “мертві роки” для шевченкознавства. Терор, відомий під назвою “єжовщини”, досяг своєї кульмінації. Писати про Шевченка було неможливо і не було кому.

    У період підготовки та святкування 125-річчя від дня народження Шевченка несамовито фальсифікувалися його погляди та взаємовідносини з російськими письменниками й критиками. Таке завдання було поставлене у передовій статті газети “Правда” під назвою “Великий син українського народу”. Його послідовно виконали редактори 5-томного видання творів Т.Шевченка 1939 р. О.Корнійчук, П.Тичина, М.Рильський у вступі і примітках, що не мають ніякої наукової цінності. Але в цьому виданні подана справді наукова редакція текстів, що й стало видатним досягненням ювілейного 1939 р.

    Помітним явищем цього ювілею стало спеціальне видання “Кобзаря” в оформленні В.Кричевського (оправа і форзац) та І.Їжакевича, який звертався до творчості Шевченка ще в кінці минулого століття.

    Під час війни і в перші повоєнні роки радянська влада змушена була йти на деякі поступки українському народові, які могли впливати на національно-патріотичні почуття.

    У цей період “Кобзар” видавався в Уфі, Москві, Києві. Майже всі тиражі були відправлені на фронт та в партизанські загони. А для окупованих українських територій випущено шевченківські видання “Чернець”, “Причинна”, “Сон”, у яких були вмонтовані рядки поезій українських письменників, що закликали до боротьби проти фашистів, вселяли віру в перемогу. Такі книжечки розкидали з літаків і безпосередньо поширювали серед населення. За чотири роки Великої Вітчизняної твори Шевченка лише окремими книгами видано 14 разів, загальним тиражем півмільйона примірників.

    Під час війни і після у Західній Європі діяли видавництва, де науковці з українських емігрантів під загрозою видачі НКВД, у таборах для переміщених осіб продовжували видавати твори Шевченка, які згодом із небагатим скарбом будуть розвезені по світах (США, Канада, Бразилія, Аргентина, Австралія), щоб повернутися в Україну безцінним подарунком і стати експонатом у музеї “Кобзаря”.

У післявоєнні роки в умовах зростання великодержавного шовінізму фальшування життя, світогляду і творчості Т.Шевченка доходить до найвищого рівня в радянських працях про нього.

    Піднесення культурного життя в Україні в 60-ті роки, після розвінчання культу особи, в роки ювілеїв Тараса Шевченка — 100-ліття з дня смерті та 150-ліття з дня його народження, активізувало до деякої міри наукове шевченкознавство та видання його творів. Головне досягнення цього періоду — це академічне видання творів Шевченка спочатку у 10 томах, а згодом, без малярської спадщини, у  6 томах. Це видання стало значним кроком у виробленні принципів шевченківської текстології.

На основі них продовжували видавати твори Шевченка і в 1970-80-х рр., але, вилучаючи деякі твори із текстів, редактори не вказували, що “Кобзар” не повний.

    Цього ж ювілейного року готувалося академічне видання творів Т.Шевченка у 12 томах, але оскільки воно здійснювалося на старих засадах, то випущено було лише 3 томи.

    Натомість з 2001 р. наукові шевченкознавчі інституції почали друкувати нове академічне видання в 12 томах у розкішному оформленні.

В оголошений ЮНЕСКО рік Шевченка до 175-річчя від дня народження активізувалася робота з оновлення експозицій всіх його музеїв в Україні. Тоді ж було відкрито і музей “Кобзаря”.

    1989 р. під час будівництва музею утворилося культурологічне товариство “Заповіт”, яке стало національно-патріотичним осередком у Черкасах. Членами цієї громадської організації було проведено велику кількість заходів для пробудження національної свідомості у жителів нашого міста і області

    Незмінним головою “Заповіту” з першого дня був молодий і енергійний М.Вакуленко. Членами товариства — В.Чорновіл, Г.Катренко, В.Порохницький, родини Божків, Решетилів, Кривоносів, Корнелюків та Лесівих, В.Дядик, В.Захарченко, В.Зеленько, В.Голованенко, 0. Шарапа, Н.Царук, проф. С.Губар, та історик І.Бучовський, а також П.Куча, В.Райченко, Л.Померанська, Н.Осадча, Т.Бондаренко та багато інших.

    Саме товариством “Заповіт” у Черкасах на площі біля драматичного театру вперше встановлено синьо-жовтий стяг (тоді ще не державний), а через 10 років  по тому започатковано загальноміське Свято прапора.

    Багатогранна діяльність товариства включала в себе і розповсюдження українських друкованих видань. Цю справу гідно продовжує книгарня “Криниця”, котра працює при музеї.

    З часу свого заснування і понині музей був і залишається осередком українства в Черкасах.

18000 м.Черкаси,
вул.Б.Вишневецького, 37
тел.(0472) 35-41-05

Категория: Мои статьи | Добавил: kaniv-museum (15.01.2008)
Просмотров: 2757 | Рейтинг: 3.0/2 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: